У минулому році світ побачила перша збірка віршів курахівського поета Олександра Горобця. До цього Олександр йшов довгих шістнадцять років. Про творчість, мрії, сподівання та те, як живуть люди з особливими потребами він розповів Кума. City.
Олександр Горобець захоплюється поезією ще зі школи, писати вірші почав у 2003 році. Саме тоді, після страшного ДТП, він опинився у інвалідному візку.
Олександр Горобець
«Після школи закінчив училище, а ось технікум не встиг. До аварії грав у футбол, у мене було багато друзів. А після, - життя почалось зовсім інше. Спочатку цілими днями сидів вдома. Щоб чимось займатися, не бути без діла почав писати вірші, спочатку для душі, а вже у 2010 став писати постійно», - розповідає він. Олександр зізнається, що коли починав писати не дуже захоплювався творчістю поетів, щоб не копіювати чийсь стиль та склад. Він каже, що будь-який поет по своєму цікавий і щось у творчості захоплює та надихає, а чогось не розумієш, не сприймаєш. Олександр каже, що його завжди цікавила творчість Едуарда Асадова, та маловідомих поетів - початківців, які друкують вірші у соцмережах.
«Мої вірші про життя так, як воно є, про кохання, родині стосунки. Багато творів присвячені малій батьківщині, рідній хаті, близьким, друзям. Улюбленого свого вірша у мене немає. Не можна любити якусь одну дитину більше, ніж інших. Більше скажу, навіть не пам’ятаю свої вірші на пам'ять, бо їх вже понад 1000. До того ж, Фредді Мерк’юрі колись казав, що не треба зациклюватись на композиції, навіть якщо це хіт, написав, виконав і мерщій творити далі. У мене в 2018 році вийшла лише перша збірка віршів. А у голові їх вже кілька, готовий писати ще і видавати нові», - розповів він. До першої збірки Олександра Горобця «Вір…» увійшло 160 віршів, її автор видав за власні кошти. Щодня він викладає нові твори на своїй сторінці у Фейсбуці. Зараз Олександр веде активне життя, мандрує по країні, любить відвідувати нові міста, має багато друзів та прихильників творчості.
Олександр Горобець
«У мене електричний візок, мені його подарували, купити подібний при пенсії 2000 грн. дуже складно. Можна отримати від держави, але там складна процедура та й чекати довго. Електричний візок більш стійкий, маневрений. На ньому зручно заїжджати у приміщення магазину або лікарні. Людям, які ніколи не пересувались на візку дуже важко розуміти наскільки нам буває складно переїхати через незручний поріг або бордюр, або проїхати по вузькому та слизькому пандусу. Часто виїжджаю на прогулянку з друзями або дружиною показую їм , де незручний бордюр, або непристосовані для «візочників» алеї, пороги, сходи. Ви бачите багато людей у інвалідних візках на вулиці? Ні, а вони є. Просто не завжди мають можливість спуститися, наприклад, з п’ятого поверху та не мають рідних які б допомогли. Часто до мене на вулиці підходять люди розпитують де і як можна отримати візок. Тобто іноді людям з обмеженими можливостями і їх близьким бракує інформації про свої права. Хоча останнім часом в деяких установах, аптеках з’явились кнопки виклику. В установах також йдуть на зустріч, там де не можливо заїхати у приміщення на візку спеціалісти виходять самі», - розповідає Олександр про проблеми, з якими стикаються люди з особливими потребами.
Олександр Горобець
Поет часто буває в Одесі, Слов’янську, Миколаєві, Запоріжжі. За його словами великі міста більше пристосовані до пересування «візочників», хоча труднощі є і там. Щороку він отримує безкоштовну путівку у санаторій, але доїхати до міста призначення для людини на інвалідному візку цілий квест. За 45 діб треба замовити спеціальний вагон, заздалегідь через касу викупити білети до місця призначення і в зворотному напрямку, дістатися до залізничного вокзалу.
«У нас ще з радянських часів людей з особливими потребами чомусь було легше заховати від суспільства, ніж адаптувати до звичайного життя. Дітей переважно навчають вдома, а не у школі, влаштуватися на роботу «візочнику» також проблема. Колись бачив телевізійну передачу, як у США діти на візках вчаться у звичайній школі. Вчителя періодично пропонують дітям помінятися з однокласниками містами, на кілька годин пересісти у візок,щоб учні розуміли наскільки складно буває їх друзям і як вони себе почувають. Впевнений, якщо змалечку дитина навчиться ставити себе на місце іншого, то вже ніколи не пройде повз тих, хто потребує допомоги і, тим більш, не образить слабшого», - розмірковує Олександр Горобець.
.
