Кума.City розпочинає рубрику «Переїзд, що змінив життя» про людей, які були змушені змінити місто проживання і переїхали у наш район. Вони розкажуть з якими труднощами стикнулися на новому місці, як шукали житло та роботу, нових друзів та хобі, що їм подобається у нас, а чого не вистачає.
Орендоване житло, велосипед та навушники
Наша перша героїня Юлія Джеріна. Вона розповідає про себе: «мені 38 років, я оптиміст, холерик, фантазер та вільна людина. Працюю по 12 годи на добу, а на руці в мене красується тату з єнотом Германом, про що кілька років тому навіть не сміла мріяти. Нове місто і нова робота мене повністю змінили».
Я переїхала у Курахове з Донецька п’ять років тому. До цього жила у власній квартирі в одному з районів обласного центру неподалік від аеропорту. У червні 2014 року до приміщення Ворошиловського районного суду, де працювала помічником судді, прийшли озброєнні люди, які повідомили, що завтра всі повинні прийняти присягу так званої ДНР. У той день, разом з родиною прийняли рішення їхати до родичів у Курахове. Тоді думала, що їду на кілька місяців. У приватному будинку на околиці міста під одним дахом кілька місяців жили чотири родини. Тож змушена була шукати квартиру.
Юлія Джеріна - фото з минулого життя
У Кураховому знайти житло в оренду не так вже й просто, легше купити. Ми за п’ять років змінили 5 квартир. Першу двохкімнатну винаймали за 2, 5 тис. грн., плюс комунальні послуги. До речі, ціни за ці роки на оренду житла не так вже змінились. Зараз за місяць плачу власнику 2 тис. грн. та комуналку. Але не орендоване житло найстрашніше. Страшно, що були плани, мрії, які в один день рухнули і розвіялись як попіл. По суті, я залишилась без роботи, без друзів, без спілкування. Мене постійно мучили питання: що далі? як жити? надовго ми тут? Мені було складно, тому що народилась і виросла у великому місті, звикла до постійної руху, гомону, а потрапила у містечко з зовсім іншим ритмом життя.
Щоб якось відволіктись одягала навушники, вмикала музику на телефоні та днями каталась на велосипеді за містом. Найбільше у Кураховому мені не вистачає громадського транспорту, бо щоб дістатися з одного кінця міста в інший треба подолати 8 - 10 кілометрів та кінотеатру.
Майстер за роботою
Після переїзду мене турбувала відсутність роботи та будь-якої перспективи професійної реалізації. Зі школи мріяла стати юристом. Ще на початку 2000- х років отримала диплом юриста та працювала у суді секретарем судового засідання. Після закінчення Харківського юридичного інституту імені Ярослава Мудрого за судово-прокурорською спеціалізацією стала помічником судді та мріяла про суддівську мантію. На момент переїзду у мене було 14 років стажу роботи у суді. Я не поспішала влаштовуватися у районний суд, бо прекрасно розуміла, що на зарплату, яку тоді отримували працівники суду, складно орендувати житло.
З суду - у студію краси
У 2014 році моя донька якраз пішла у перший клас. Для кожної дитини це стрес, для моєї - подвійний, бо треба було адаптуватися на новому місці проживання. Вона сумувала за домом та друзями. Намагалась підтримати її, оточити турботою. За перший рік життя у Кураховому майже перетворилась на домогосподарку. Друзів у мене не було, нікуди не ходила. Похід до перукаря або манікюрниці були для мене цілою подією. Одного разу майстриня манікюру розповіла мені, що у новостворену студію краси «Beauty Zone» потрібен адміністратор. Влаштувалась на цю роботу і отримала можливість хоч кудись виходити кожного ранку та бути комусь корисною.
У салоні краси
Спочатку я записувала клієнтів, готувала для них чай та каву, відповідала на телефоні дзвінки, вела сторінку студії в Instagram, фотографувала роботи майстринь.
Одного дня, коли кружляла вранці по залу зі шваброю та наводила лад перед новим робочим днем, усвідомила, мені подобається моя робота, дівчата, які працюють поруч. До того ж кожного дня маю змогу спілкуватись з найкрасивішими жінками міста, які до нас приходять. Але зупинятися на досягнутому не стала. Отримала диплом майстра педикюру у київській школі Ганни Авраменко, потім вчилася педикюру та основам подології в Одесі. У 2017 році отримала диплом майстра манікюру. Зараз у мене одинадцять дипломів та сертифікатів і мені подобається те, що я роблю.
«Лечу на роботу щоб творити та фантазувати»
У соціумі є певна установка, що люди, які працюють у сфері обслуговування просто не захотіли вчитися, бо не мають амбіцій, або відмовились від самореалізації та пішли найлегшим шляхом. До них відносяться поблажливо, а дехто навіть із зневагою. Звісно, колись такі установки на мене впливали. Тепер розумію, що дуже помилялась. Моя нова професія потребує знань з анатомії, хімії, фізики, креслення та малювання, а головне в ній реалізується моя схильність творити, фантазувати, вигадувати щось нове. У цій професії знайшла себе, бо щоранку лечу на роботу, а щовечора повертаюсь у гарному настрої, не дивлячись на втому. Займаюсь саме тим, що приносить мені задоволення. Багато хто із знайомих з «минулого життя», коли дізнавались про мою нову професію від мене відвернулись, припинили спілкування. Але це мене ні краплини не засмутило. Для мене головне бути собою, а не грати роль. Зараз працюю у новоствореній студії краси «Saхar».
Юлія Джеріна - оптиміст, фантазерка та щаслива "власниця" єноту
Мені подобається Курахове, за п’ять років місто змінилось на краще. На вулицях чисто, прибрано, навіть у приватному секторі вночі горять ліхтарі. Звісно хотілось би щоб тут було трохи більше міст, куди б можна було піти у вільний час. У мене дванадцятирічна донька, тож не з чуток знаю, що у місті мало гуртків для підлітків. Але все одно, люблю це місто. Звісно, сумую за Донецьком і мрію колись повернутися туди. А ось повертатися у першу професію зовсім не хочу.
