З Оксаною Соловей соціальним робітником, який обслуговує мар’їнців, ми зустрілись біля приміщення Територіального центру соціального обслуговування. Невисокого зросту, худенька в теплій, фіолетовій куртці із великими сірими очима жінка стояла біля скутеру.
Борщ для Лідії Петрівни
«Ну, що поїдемо, думаю я вас довезу до своїх бабунь з вітерцем. Але спочатку треба на ринок, закупити все по списку, потім в аптеку, - каже Оксана. У підпорядкуванні соцпрацівника девять людей. Тричі на тиждень вона купує за їх списком продукти, ліки, побутову хімію. Раз на десять днів жінка прибирає, по необхідності пере білизну, готує їжу, допомагає по господарству. У терцентрі вона працює 20 років, хоч за освітою лаборант, трохи працювала на молокозаводі, а потім наприкінці 90-х, коли роботи не було влаштувалася соціальним працівником. Каже, що змінити професію не думала навіть під час сильних обстрілів у 2014 – 2015 років.
«Тричі потрапляла під обстріли, кулями пробило бак скутера. Але страшніше, коли приїздила до Лідії Петрівни, вона під самим териконом живе, тільки розбирала сумку з продуктами і у прямому сенсі підлога почала дрижати під ногами. Перші рази відразу плакала і панікувала, а вона мене заспокоювала, мовляв, не бійся, не бійся, все буде добре. Вона звикла, бо нікуди не виїздила, просто сиділа вдома і молилась, іноді до сусідки у підвал ходила ховатися. Зараз у «червоній зоні» живуть кілька моїх бабунь. Відвідувати їх намагаюсь до 15.00, бо після обіду у нас і зараз стріляють», - спокійно розповідає вона по дорозі до ринку.
На ринку Оксана швиденько ходить між прилавками. За списком відмічає що вже купила, ще й притискає телефон до вуха та розмовляє зі своєю підопічною.
«Так, Яківна, вершків нема, бо Свєти сьогодні не було на ринку і Іра з кров’янкою не приїздила. Добре, тоді куплю у магазині замість вершків – сметани, кров’янки та тюльки, так, і хліб звичайно», - говорить вона у слухавку.
Ми разом йдемо у магазин, купуємо обговорені раніше продукти, заходимо до аптеки, докуповуємо ліки і прямуємо до скутера, який Оксана залишає, під час нашого «шопінгу» неподалік від ринку.
Вона підіймає сидіння скутера і складає туди всі покупки. Там вже стоїть літрова банка з борщем. «Це я для Лідії Петрівни вдома приготувала, вона живе там, де часто «гупають», у будь-який час може початися обстріл. Тож купую продукти, готую у себе вдома, їй приношу вже готове», - пояснює вона.
Забиті вікна, щури та собака Малишка
Сідаємо на скутер та прямуємо від центру Мар'їнки, у так звану «червону зону». Оксана водій зі стажем, каже щоб не хвилювалась, бо вона навіть чоловіка свого на скутері катала. Цей транспорт майже безшумний, то дорогою вдається поговорити. Оксана згадує, як пару років тому вона привозила Лідії Петрівні їжу, а старенька, вийшла її зустрічати і неподалік від двору почали стріляти по верхівках дерев, жінки впали на землю, а пожовкле листя падало прямо на них. Так вони і лежали під цим листям, поки не припинився обстріл. А коли піднялась, то побачила, що у скутера пробитий бак. Чим дальше ми відїжджаємо від центру на схід, у глиб міста , тим менше зустрічали по дорозі людей. Світило сонечко, пожовкле листя шурхотіло під колесами скутера, але тиша навколо пригнічувала та здавалась оманливою. По дорозі бачили багато будинків із забитими вікнами, пробитими дахами, зруйнованими стінами, подвір’я, які заросли травою та кущами у людський зріст. Ми зупинились біля останнього на вулиці будинку, вікна якого забиті фанерою.
Лідія Петрівна та Оксана Соловей
Через вулицю від цієї вже, як тут говорять, «той бік». Заходимо у хату, на зустріч нам виходить невисока, худенька, акуратна сива жінка з лагідною посмішкою. Це Лідія Петрівна, їй 83 роки. До пенсії вона працювала на пошті, давно живе одна, чоловіка та дітей в неї немає. Вона вітається з нами, а потім питає: «Можна обійняти вас?» і обережно пригортає мене. У хаті доволі темно, тож в усіх кімнатах горить світло. Оксана розбирає сумки, виставляє на стіл продукти, а окремо відкладає пакет з отрутою для гризунів, який придбала на прохання своєї підопічної. Навколо багато зруйнованих і покинутих будинків, тож на подвір’ї Лідії завелись щурі та миші. Лідія Петрівна розповідає, що «прилітало» у її двір неодноразово, навіть уламки пошкодили дах. Але його вже трохи підлатали за допомогою дошок та брезенту. Фанеру на вікна давала військово - цивільна адміністрація.
«У Оксани золоте серце, ми голодні сиділи, без куска хліба, а вона під обстрілами розвозила нам хліб. Вона, як треба біжить до нас навіть на вихідних. Отак і живемо, а куди діватись. Мені пропонують їхати у Новомихайлівку у "будинок ветеранів". Зі своєї хати не поїду, її просто розтянуть, заберуть останнє», - розповідає вона зі сльозами на очах.
А потім показує обідній стіл, який увесь заставлений коробками з ліками. Поки жінка ховалась від обстрілів по підвалах «придбала» хвороб. Каже часто турбують суглоби, нирки, спина. Тож ліки, які купує їй Оксана, завжди під рукою. Лідія Петрівна сама робить собі уколи.
Оксана Соловей і її скутер
«Не знаю як буду зимувати, торік півтори тонни вугілля дали благодійники, військові дровами ділились. Що буде цього року не знаю. У мене пенсія трішки більше двох тисяч, а вугілля коштує дорого. А ще треба когось просити суху траву скошувати, бо її навколи дуже багато, якщо пожар, то будинок мій згорить», - хитаючи головою розповідає жінка.
На прощання Оксана каже Лідії Петрівні, що приїде і забере її речі прати. Вже за воротами жінка звертається до мене:
«Забула вам сказати, що не одна живу, у мене ще є собака Малишка та кішка Матильда, вони прибились до мене, вже коли війна почалась, мабуть хтось поїхав і покинув їх. Вони залишились одні і я також. Але разом нам веселіше», - розповідає вона.
«У підвалі ховалися від обстрілів, а зараз постійно хворіємо»
Разом з Оксаною ми повертаємо у провулок, де живуть її підопічні подружжя Чернікових. До війни вони жили там де зараз так звані «нулі» і вже ніхто не живе, тож половину 2014 року просиділи у підвалі. А у 2015 році не витримали та орендували будинок на вулицю вище, щоб хоч трохи перепочити від нескінченної канонади. Але уламки долітали і сюди, огорожа та ворота посічені уламками. Біля будинку нас зустріла Лідія Чернікова, худа, висока жінка. Їй майже 80. Діти та онуки живуть далеко, а вони разом з чоловіком виїздити з міста не захотіли.
Дома у Лідії Чернікової
«Нам Оксана дуже допомагає по господарству, продукти, ліки привозит. Навіть разом із чоловіком на машині возила мене у лікарню до Краматорськ на консультацію. Таксі винаймати дуже дорого більше двох тисяч гривень, а їхати автобусом не можу, бо дуже болять ноги, мабуть застудила у підвалі, де майже півроку з чоловіком пересиджували обстріли», - розповідає вона. Лідія Яківна хоч ходити їй важко, їсти готує сама, а ось прибрати або замітати їй важко. Тож поки ми розмовляли з жінкою, соціальний працівник прибрала листя у дворі.
Після візиту до Чернікових разом з Оксаною Соловій на скутері повернулися у центр прифронтового міста.
Оксана Соловей купує ліки для своїх підопічних
«Люди різні, у кожного свій характер, тож до кожного треба шукати підхід. Тим більш мої підопічні у віці. Щось забудуть, або переплутали назву ліків, тому приходиться іноді кілька разів повертатися у центр. Але, мені робота подобається та й звикла до них. Буває таке, що і на вихідних і у відпустці турбують, допомагаю чим можу, бо розумію, що у них крім мене нікого немає», - розповіла Оксана Соловей.
За словами директору Територіального центру соціального обслуговування Галини Іщенко, у районі працює 68 працівників, з них на лінії розмежування - у Мар’їнці, Красногорівці, Галициновкі, Новомихайлівці і Степному 33 робітника, які працювали навіть у страші 2014 - 2015 роках. До війни у Мар’їнці обслуговували 50 громадян, зараз їх 98. У когось з людей похилого віку всі родичі виїхали і вони залишились самі, хтось важко захворів та потребує допомоги. Нестачі в кадрах Терцентр не відчуває.
