Пастор та волонтер, один з організаторів молитовного марафону на початку війни у Донецьку, автор книги «Донбас, якого ти не знав. Щоденник священика» Сергій Косяк планує написати другу частину книги, в якій розповість про життя у прифронтовій Мар’їнці у 2015 — 2017 роках. Творчими задумами, спогадами про життя у прифронтовому місті та баченням того, як можна відбудувати життя у зоні ООС він поділився з нами.
Як виникла ідея написання вашої першої книги «Донбас, якого ти не знав»? Як довго ви її писали?
По суті книга – це мій щоденник, який я вів з 2014 року у Фейсбуці. Це не спогади, не збірка окремих історій, а події 2014 — 2015 років, описані у реальному часі. Там є і про те, як захоплювали Донецьк, наскільки міцним був цьому супротив, яку гуманітарну кризу і горе привела за собою війна, яку роль громадськість та церква відігравали у подіях того часу. Багато знайомих та друзів питали, чому не публікую свої записи з власної сторінки в одній повноцінній книзі. Остаточне рішення про написання книги прийняв, коли Міністерство інформаційної політики України запропонувало оплатити випуск книги.
Якщо не секрет чи думаєте про продовження цієї книги?
Так, є задумка написати другу частину книги, в які вже описуватиму події червня 2015 — 2017 років. Саме в цей час я жив у прифронтовому місті. До цього лише чув про Мар’їнку. Тоді я побачив, що відбувалось у місті в той час. Це було страшно: сильні обстріли, багато зруйнованих і пошкоджених будинків, не було води, нічого не працювало, ні підприємства, ні магазини. Ще не було КПВВ і потрапити у місто можна було лише за спец пропуском. Люди були зневірені і налякані. Ми роздавали гуманітарну допомогу місцевим жителям і розмовляли з ними. Один чоловік емоційно зауважив мені, що не вірить в те, що життя у місті можна відновити. Тоді мені наче Господь підказав історію про Лазаря, якого через три дні після смерті воскресив Ісус. Якщо він воскресив людину, то може підняти з руїн і це місто. Я зрозумів, що потрібен тут, щоб допомогти людям не пасти духом і не втратити віру. У новій книзі хочу розповісти не лише про жахіття війни, які довелось пережити місцевим і мені разом з ними, а й про надію, яка допомагає вижити.
Якою ви побачили Мар’їнку у ті часи?
Коли приїхав у місто, то спочатку жив у будинку, де не було опалення, гарячої води, світла. А потім переїхав на вулицю Тельмана і жив неподалік від позицій наших військових. Відповідно до позицій противника було десь 300 метрів.
Але переїздити з цього будинку мені не хотілось, бо в ньому, на відміну від першого житла, був бойлер і відповідно гаряча вода та інші мінімальні зручності. Тож прожив у Мар’їнці два роки майже на лінії фронту і бачив все на власні очі. Дуже багато подій врізалось у пам'ять. Одного разу чоловіку, який жив по сусідству зі мною, у дах будинку потравив снаряд, а він за кілька хвилин до цього вийшов на вулицю. Якби не вийшов, то загинув би відразу. Тоді він казав мені, що йому захотілось вийти з хати… А неподалік по тій же вулиці жила добра жіночка, яка підгодовувала безпритульних собак, через військові дії їх кількість значно збільшилась. У неї десь 15 собак жили. Одного ранку вона пішла до невеликого струмка біля інтернату, щоб набрати води, бо в кранах її не було взагалі. Кілька собаки бігли попереду неї і підірвались на «розтяжці», а вона чудом вціліла. Тоді ми ходили до наших військових і просили обережно розставляти «розтяжки», бо по воду ходять місцеві.
Ми з однодумцями намагались налагоджувати відносини, придумали такий соціальний проект — пекли 300 пиріжків у день та роздавали їх військовим. Щодня ми молилися і це допомагало нам вижити і не втратити віру. Взагалі бачив на власні очі багато див, які б не відбулись без Божого промислу. По суті кожне збережене життя, це і є диво.
Розкажіть про вашу волонтерську діяльність у цей час?
Коли приїхав у місто разом з однодумцями відкрили гуманітарний центр допомоги і Християнську церкву Преображення.
Перші кошти на це нам виділила благодійна організація «Місія Євразія» та церкви США і Канади. Я був керівником і безпосереднім виконавцем проекту, а пекарнею керував мій партнер Олег Ткаченко. Крім випікання хліба, ми вели активну волонтерську діяльність роздавали людям продуктові та косметичні набори, годували гарячими обідами. На благодійні кошти закупали для місцевих жителів вугілля та дрова, бо газу у місті не було майже від початку війни.
У Мар’їнці та Красногорівці більше п’яти років не працюють промислові підприємства, роботу знайти складно, люди їдуть у пошуках кращого життя. Що потрібно зробити для відновлення та розвитку цих територій?
По — перше, там потрібно розвивати малий бізнес. Звичайно бізнес у прифронтовій зоні це певний ризик для підприємця. Але в той же час, це сигнал для населення, що життя триває і все поступово відновиться, оживе. Якщо, це буде невелике приватне підприємство, орієнтоване на надання послуг населенню, з урахуванням його фінансової спроможності та з залученням коштів від різноманітних грантів, то такий бізнес може мати успіх. Люди завжди користуватимуться послугами перукарів. А у часи, коли не всі можуть дозволити собі купити нові речі ще й майстрів з ремонту одягу та взуття. По —друге, весь бізнес до війни був орієнтований на Донецьк, там був найбільший ринок збуту. У сьогоднішніх умовах треба перелаштовуватися.
По суті, треба наново будувати логістику. Це непросто, але це дасть певний поштовх розвитку прифронтових територій.
Які соціальні проекти разом з однодумцями плануєте реалізувати на прифронтових територіях найближчим часом? Яких від них очікуєте результатів?
На даний час веду перемовини з представниками бізнесу та благодійних організацій з США. У них є певний план інвестування та підтримки гуманітарних проектів. Один з них - відкриття будинку милосердя для одиноких людей похилого віку у Гранітному. Згодом плануємо що такий самий будинок з’явиться і у Мар’їнському районі. Не секрет, що у прифронтових містах таких людей немало і іноді вони опиняються у складних обставинах. Їх діти, онуки виїжджають у великі міста, а вони залишаються, бо не хочуть або не можуть покинути свою хату. Самотній, літній людині складно обійтись без допомоги близьких. Тож такі будинки милосердя надаватимуть підтримку людям у віці. Сподіваюсь, завдяки спільним зусиллям християнських церков, волонтерів, іноземних інвесторів, нам вдасться підтримувати найуразливіші категорії населення, а згодом повернути життя у зруйновані війною міста і села.
