За останніми даними Донецької обласної військово-цивільної адміністрації в Мар’їнському районі проживає 20 089 переселенців. Одна з них — Віта Хоришко, будинок якої знаходиться на лінії вогню у найбільш гарячій точці Мар’їнки.
Віта добре пам'ятає як у 2014 році обстановка в Мар'їнці почала загострюватися.
«На початку червня в місті була напружена атмосфера. Неподалік від нашого будинку з'явився блокпост. Ніхто нічого не розумів, одні чутки, — розповідає Віта. — Магазини позакривалися і в якийсь момент ми помітили, що на вулицях міста майже немає дітей».
Віта Хоришко
У той час молодша донечка Віти Володимирівни навчалася у 5 класі, а у старшої доньки на руках була тримісячна дитина. 10 липня Віта відправила своїх дітей на море, якомога далі від дому, як це до неї зробили й інші мешканці Мар’їнки. А вже буквально наступного дня місто накрили "гради".
«Обстріл був жахливий. Не знали куди ховатися. У місті панували хаос і паніка, — згадує Віта, — коли навколо трохи стихло, всі жителі ринули в Курахове. У таксі було не додзвонитися, люди йшли навіть пішки».
12 липня родина Хоришко вже була в Кураховому. Перші три дні вони провели на базі, а потім знайомі допомогли їм знайти тут будинок, в який місцеві пустили пожити безкоштовно.
«Добре, що небайдужі люди допомогли. Там жили я, чоловік, діти, мої батьки, сестра, племінниця. Яблуку було ніде впасти, — розповідає Віта. — Ми думали тоді, що недовго в Кураховому пробудемо, максимум тиждень, але залишилися на все літо».
«В наш будинок було страшно повертатися»
Восени, коли ситуація в Мар’їнці трохи заспокоїлася, Віта Володимирівна з чоловіком і молодшою дочкою Аліною повернулися до рідного міста. А старша донька з чоловіком і немовлям залишилися в Кураховому винаймати квартиру, розсудивши, що з маленькою дитиною не варто повертатися під кулі.
«Наш будинок знаходиться на околиці, прямо біля блокпоста. Туди було страшно повертатися, тому ми зупинилися у моїх батьків. У них будинок в центрі Мар'їнки, там було безпечніше, — пояснює жінка. — Іноді ми навідувалися до себе, але спали завжди у мами».
2 жовтня 2014 року в будинок Хоришко було перше пряме попадання. На щастя, в той момент нікого в будівлі не було.
«Під час мінометного обстрілу з’явились дві діри на другому поверсі. Наступного разу снаряд прилетів в коридор і завалилась несуча стіна, — зітхає Віта, — після кожного обстрілу нові руйнування. У нас вже і прибудова зруйнована, літня кухня згоріла, дах будинку сильно постраждав, біля вікон діри в стінах, асфальт розкурочений, ворота зняті. Всього і не перерахувати».
Школа тоді не могла нормально функціонувати, і Аліна вчилася дистанційно. Вчителі давали завдання телефоном, дівчинка самостійно їх виконувала, а після зошити приносили в школу на перевірку.
«Починаються обстріли, відкладаємо зошити й ховаємося в підвал, — згадує Хоришко. — Тут вже не до навчання».
Коли в Мар'їнці обстріли частішали, Віта відправляла доньку в Курахове, пожити у сестри. Коли обстановка в місті налагоджувалася, забирала назад.
«Одного разу обстріл тривав 13 годин поспіль»
«Тоді нас постійно обстрілювали. Іноді потрапляло і в батьківський будинок, вилітали шибки. Але ми терпіли, адже там і город, і батьки, — каже Віта. — Але одного разу обстріл тривав 13 годин поспіль. Це стало останньою крапкою, і ми вирішили, що ми більше не можемо весь час відсиджуватися в підвалах, і переїхали до Курахового».
Облаштуватися на новому місці було важко. Підприємство, на якому працював чоловік, закрилося через війну, та й сама Віта на той час вже перебувала на обліку в центрі зайнятості. Оренда житла в місті Курахове обходилася дорого, і грошей катастрофічно не вистачало.
«Ми змінили багато квартир і будинків. Часом доньці навіть ніде було робити уроки, столу не було. Писала все на колінах, — згадує переселенка. — Та я і сама півроку спала на підлозі».
Згадуючи про свій будинок у Віти на очах навертаються сльози.
«Я раніше дуже любила вирощувати квіти, бо вони одразу придають дому затишку. Моя будівля була вся оточена квітами. Доглядаючи за ними я отримувала таку насолоду і мріяла з онуками гуляти в садочку, — зітхає Хоришко. — Зараз нам вистачає грошей тільки на оренду будинку без городу та практично без умов. Тепер ми вже трішки обжилися. Але це й близько не може порівнювати з домом, який в нас був».
Старша донька перед будинком, 2006 рік.
Але, попри всі тяготи, Віта каже, що не готова повернутися під кулі.
«Я часто буваю у батьків, але кожен раз, коли починається обстріл, мене охоплює дикий страх, — каже жінка. — До цього я бувала під мінометними чергами. Навіть чоловік постійно лаявся, що занадто часто навідуюся до свого рідного будинку, незважаючи на небезпеку, але я тоді не відчувала такого страху. А тепер така паніка охоплює. Розумію, що якщо залишуся там на довгий час, психіка вже не витримає».
Молодша дочка Віти, Аліна, при переїзді вчилася у шостому класі.
"При переїзді найскладніше було залишити в минулому всі ті дні, прожиті у Мар’їнці. Відразу після переїзду я дуже сумувала, закрилася в собі, ні з ким не спілкувалася, — розповідає Аліна. — Це тривало десь рік. Але потім я зрозуміла, що мені потрібно звикати до цього міста і до нового оточення".
Зараз Аліні вже 16 і вона відчуває себе в Курахове вже набагато комфортніше.
«Трохи відвикла від свого міста. Звичайно, коли я приїжджаю до бабусі, то розумію в душі, що це щось рідне. Але і до Курахового я вже звикла, майже як місцева, — посміхається дівчинка. — Тут я подорослішала, тут в мене з’явились нові друзі. Я змінилася, і багато мар’їнців мене вже, мабуть, навіть не впізнають».
«Я навіть не знаю як виглядає мій будинок зараз»
Але про свій дім ніхто в сім'ї Хоришко не може згадувати без гіркоти.
«Ми вже десь пів року не навідувались до свого будинку, і я навіть не знаю який він зараз. Через близькість до блокпоста туди й раніше часто не пускали, бо там можуть працювати снайпери. Не знаю, чи пускають зараз, але ризикувати своїм життям зайвий раз не хочеться. Немає сенсу туди вже ходити, тільки ще більше засмучуватися, — важко зітхає Віта. — Там, можливо, зараз вже і дах обвалився або ще одна стіна».
Сім’я Хоришко говорять, що найчастіше свій будинок бачать по телевізору в новинах.
«Коли у солдатів беруть інтерв'ю на блокпосту або просто показують кадри понівечених будинків звідти, часто показують мій будинок. І кожного разу я одразу починаю плакати, — додає жінка. — Я розумію, що вже не зможу відновити свій будинок, але серцем не можу прийняти цього. В такому віці хочеться батькам допомагати, внуків балувати, але залишившись без даху над головою про це годі й мріяти».
Віта каже, що неодноразово зверталася в різні інстанції з приводу відновлення будинку, але ефекту ніякого не було. Так і в новий закон про компенсацію за зруйноване житло Хоришко не сильно вірить.
«У Мар'їнській адміністрації кажуть, що закон ще не набув чинності та й невідомо чи набуде взагалі. Говорять, що навіть, якщо він почне діяти, в Донецькій області дуже багато зруйнованих будинків і не факт, що до мене дійде черга, — каже Віта Володимирівна. — Мені б хотілося вірити в чудо, що може держава чи благодійна організація зверне на мене увагу. Але, як показує практика, ніхто не помічає таких звичайних людей як я».
