Село Парасковіївку до війни знали, як місце, де будували дачі заможні донеччани. Повз населений пункт протікає річка Сухі Яли і тут дуже гарна природа. Зараз тут живе 52 людини, які зуміли самоорганізуватися в умовах війни. Налагодили підїзд транспорту, а продукти закуповують на всю вулицю. Як живе село зараз і що тут змінилось Кума.сity розповість у репортажі.
Парасковіївка розташована за 12 кілометрів на південь від Мар’їнки. Автобус із автостанції туди не їздить, тому дістатися можна виключно автомобілем. Літери на дорожньому знаку з назвою майже стерлися. Добре, що водій був обізнаний і знав куди їхати. Праворуч — дачі, але це ще не село. Вздовж дороги з обох боків густі дерева, верхівки яких створюють ніби купол. А потім вже видніються хати.
Сміттєві баки у Парасковіївці
Сміттєві баки та похилені дерев’яні стовпи
На вулицях нікого немає, тиша, лише десь вдалині гавкають собаки. Зліва на узбіччі стоять пластикові контейнери для сміття — річ для сільської місцевості доволі дивна. Деякі будинки по вулиці Шевченка здаються занедбаними, бо поросли травою і кущами. Щоб поспілкуватися з місцевими прийшлось шукати ворота з дзвоником — вірною ознакою що тут хтось живе. Господар будинку 74-річний Микола: сивий, високий, підтягнутий чоловік у джинсах, куртці та молодіжній бейсболці. Він колишній шахтар, а нині пенсіонер. Микола не дуже був налаштований на бесіду, бо саме збирався перекопувати город.
Старі стовпи поряд з новими
«До війни жив у Донецьку. У 90-х придбав тут невеликий участок зі старенькою хатою, яку прийшлося розвалити та побудувати нову. Тож мені від війни було куди втекти, а ось повертатися немає куди. Будинок на Трудівських (Петровський район Донецька — прим. ) зруйнований. Жінка не витримала втрати того, що нажили роками і померла. Її тут на кладовищі поховали. Живу сам. Єдине, що турбує часто світла немає, старі дерев’яні стовпи ледь не валяться. Нові опори встановили, а проводи не кинули. Через стрибки напруги у сусідів холодильник згорів, у мне — зарядне. Самому приходилось на проводи підвішувати цеглини, щоб не рвалися і не іскрили у негоду. На нижчій вулиці там всі багатії живуть вже і стовпи замінили і проводи, а до нас ще черга не дійшла», — каже Микола.
У Парасковіївці немає магазину та аптеки, тож їхати приходиться за 6 кілометрів у Новомихайлівку. У колишнього шахтаря є машина і для нього це не проблема. Він розповів те, що у селі живе чимало донеччан, свого часу вони купували тут будинки під дачі. Зараз вимушені переселенці переобладнали як змогли дачі під постійне житло і назавжди оселились тут. На прощання Олексій порадив поїхати на нижню вулицю Зарічну та подивіться як там живуть «круті».
«Багата» вулиця Зарічна та її «круті»
На цій вулиці нас також зустріла тиша. Двоповерхові котеджі з кованими воротами за якими не можна нічого роздивитися та великі гарбузи, які ростуть прямо на узбіччі дороги. Чоловік, який вийшов до нас у потертих спортивних штанях та футболці представився Віктором.
«Сміттєві контейнери нам подарував один з тютюнових магнатів, який, як кажуть тут, пів селища скупив. Кожного тижня сміття вивозять безкоштовно. А ось води у нас немає. Питну купуємо у магазинах, а технічну беремо у колодязі, носимо відрами. Але воду обіцяють протягнути від джерельця при в’їзді у село, уже й труби завезли. Хоч нам встановили нові стовпи та електропроводи протягнули, але проблеми зі світлом залишились, треба міняти їх у Новомихайлівці, бо у нас світло звідтіля. Бувало що сиділи без електрики п’ять днів, коли хтось з немісцевих приїхав на рибалку та спалив старі дерев’яні електроопори», — розповів він.
Місцеві йдуть з автобуса
До бесіди приєдналось подружжя, що мешкає по сусідству. Світлана — невелика худенька білявка років 50, вкутувалася у теплу довгу кофту, а її чоловік Олександр сивий, високий ніби не відчував холоду. Вони також переселенці з Донецька. Приїхали сюди у батьківський будинок п’ять років тому, з однією валізою і все починали з нуля. Їх будинок у тимчасово непідконтрольному обласному центрі пошкоджений під час обстрілів. Хата, де мешкають зараз, старенька, та й дах на ній перекривати треба. Але вони не скаржаться на життя.
Криниця з технічною водою
«Хто хоче, той роботу знайде завжди. Ми обробляємо 25 соток городу, щось та вродить. Благодійники допомагають переселенцям. Ми тут отримуємо продуктові набори від гуманітарного штабу Ахметова, речі та побутову хімію від Червоного хреста. Придбати вугілля складно. Машина коштує не менше 10 тисяч гривень. Але торік „Карітас — Запоріжжя“ видавали брикети для опалення. Все добре, аби тільки війна припинилась», — розповіла Світлана.
Олександр, каже, що тут хоч і невелике село, але всі намагаються один одному допомогти і підтримати, але запитати про це порадив у Ірини Гончар, або, як її тут називають «квартальної».
Сад у Парасковіївці
Колишній начальник відділу, нутрії та автобус
Її невеликий, але охайний будиночок загубився серед великих двоповерхових котеджів. Ірина — симпатична білявка з красивою посмішкою та довгим, підібраним волоссям. До війни мешкала у центрі Донецька та працювала начальником комерційного відділу ТОВ «Схід». Зараз разом з чоловіком розводить нутрій на кошти, які благодійні організації виділяють переселенцям на розвиток підприємництва у сільській місцевості. Каже, що бізнес це не дуже прибутковий, бо у селі майже у всіх є домашня худоба, то ж бажаючих купити екзотичне мясо не так багато. Місцеві самі шукають роботу: хтось наймається на підробітки до «заможних», інші йдуть на агрофірми. Новомихайлівська сільрада опікується проблемами Парасковіївки та реагує на звернення жителів. Допомагають переселенцям і благодійники.
Більше року у межах проекту «Відновлення житла та надання необхідної допомоги людям, які постраждали внаслідок конфлікту на сході України» за сприяння ADRA Ukraine два рази на місяць соціальний автобус безкоштовно возить місцевих мешканців до Мар’їнки та Курахового.
«У нас майже всі переселенці, як тут кажуть „молодіжного віку“ 50+. Їм треба до пенсійного фонду, управління соцзахисту. Але самим їхати складно, це старі люди щось можуть недочути, щось не зрозуміти. Перед поїздкою телефоную всім і взнаю кому куди треба їхати і їду з ними, щоб допомогти правильно заповнити форму, щось пояснити, пройти чергу. Ніхто мене про це не просить. Але поки що роботи на яку треба приходити щодня о восьмій у мене немає, то ж маю час і бажання допомогти тим, хто цього потребує. Та взагалі намагаюсь їх усіх підбадьорювати та підтримувати. Якщо хтось їде по воду чи за хлібом у Новомихайлівку всіх запитую чи нікому нічого не потрібно. Навіщо ганяти декілька машин, якщо можна привезти однією. Взаємовиручка і усвідомлення, що нам ніхто нічого не винен, ми самі в змозі об’єднатися для вирішення власних проблем — те що допомагає переселенцям», — розповіла вона.
