Інформація про те, що у Курахове тест підтвердив наявність вірусу у жінки з’явилась на на сторінці голови облдержадміністрації Павла Кириленка у Фейсбуці пізно ввечері 4 червня. Це був перший виявлений випадок захворювання у місті. Наступного дня інформацію підтвердив завідувач Мар'їнської міськрайонної філії Державної Установи «Донецький Обласний Лабораторний Центр Міністерства Охорони Здоров'я України» Віктор Щадько. Зараз жінка вже вдома, два повторних тести не виявили у неї, її чоловіка та сина вірус.
Курахівчанка розповіла як опинилась в ізоляції після того, як ПЛР - тест показав у неї наявність Сovid-19. Ганна разом з чоловіком Віталієм 11 днів провели в інфекційному відділенні у Маріуполі. Про безпорадність, травлю у соціальних мережах і те, як це майже два тижні бути відторгнутим і обмеженим у пересуванні, вона розповіла редакції Кума. Сity . Ось монолог, записаний з її слів.
Кричала від відчаю з розрядженим телефоном під вікнами лікарні, а всі робили вигляд, що мене не помічають
Звернулась до лікарні з іншого приводу, не пов’язаного навіть з ГРВІ. Ніяких ознак хвороби не мала. Але для подальшого обстеження та медичних процедур треба було здати чисельні аналізи, в тому числі і на Сovid-19. 27 травня у міській лікарні мені запропонували взяти аналізи: кров з вени для швидкого тесту і проби з носу та горла. Тобто тести було два. Експрес - тест через 15 хвилин показав, що вірусу у мне немає, лікар повідомив, що проби другого тесту відвезуть до Слов’янська, але коли буде результат ПЛР – тестування він не сказав. Тож, я спокійно повернулась додому і спокійно чекала результатів тесту, аби розпочати лікування основної хвороби. 4 червня моєму чоловікові, який ще взимку переніс складну операцію на серці, стало погано. У нього з’явилась температура та головний біль. Це мене насторожило, бо після операції в нього ослаблений імунітет і хворіти йому не можна. Тож, ми відразу звернулись до сімейного лікаря, який вирішив, що чоловіка треба обстежити. До речі, цьому лікарю ми дуже вдячні, що звернув увагу на стан чоловіка. Його обстежили терапевт, кардіолог, невропатолог. Але відразу причину температури з’ясувати не могли, ознак ГРВІ у нього не було. Чоловіка поклали до терапевтичного відділення, після крапельниці йому стало краще, температура знизилась. Але пізно у вечорі відкрилась блювота. Скоріше за все, це була реакція на ліки. І це дуже налякало лікарів. Наступного дня я прийшла відвідувати чоловіка у лікарню. Мені зателефонували з філії лабораторного центру у Мар’їнці і повідомили, що ПРЛ - тест показав наявність вірусу. В цей час я була у чоловіка у палаті. Сказати, що мене це приголомшило – це нічого не сказати, була в шоковому стані і не розуміла, що робити і що буде далі. Мене попросили вийти з відділення і звернутися до завідувача інфекційного відділення, який запропонував мені почекати на вулиці, поки вони вирішать, що робити далі. Кілька годин мені довелось маячити під вікнами «інфекціонки» і буквально вити від відчаю. Мене бачили з вікна медсестри і лікарі, але до мене ніхто не вийшов, щоб хоч запропонувати заспокійливе. Встигла зателефонувати сину та близьким, повідомила про ситуацію і попросила, щоб принесли нам якісь речі, бо розуміла, що нас можуть кудись відвезти. Потім у мне розрядився телефон, зарядити його у відділенні мені відмовили. Через кілька годин до мене вийшла медсестра і попросили зробити рентгенівський знімок. Мене помістили у палату разом з чоловіком. У нього, у сина і у мне повторно взяли проби з носа та горла. До речі, результати цих тестів всі були негативні, тобто не виявили вірусу ні в кого з нас. Але, про це ми дізнались лише через шість днів.
Не випускали з палати, а шістнадцятирічного хлопця після тестування відправили додому на самоізоляцію
Нам сказали, що ймовірно нас відправлять до Маріуполя. Перед цим довелось зв’язатися з подругою, аби вона піклувалась за сином, який залишився дома без нас. Потім розпочалось найстрашніше. Нам не дозволяли вийти з палати, кричали навіть, коли ми намагались попасти до туалету. Знайомі принесли їжу, аби ми перекусили, але нам відломились її передати, мені не дозволяли вийти у магазин аби купити води та в аптеку. Чоловік після операції щодня п’є антикоагулянти, а вони саме закінчились. Просила вийти, хоч на кілька хвилин, щоб купити ліки, але на мене ніхто не звертав уваги, нас просто не чули. У цей час відчувала себе якимось сміттям, відторгненою, непотрібною. Потім нам сказали, що для того аби потрапити у Маріуполь, треба у чоловіка взяти пункцію, аби виключити неврологічний діагноз. Мені запропонували написати розписку, що лікарі не несуть відповідальність за наслідки цієї процедури.
Ми, звичайно, відмовились, тоді нам запропонували зробити комп'ютерну томографію головного мозку у Великій Новосілкі, де також попросили написати розписку, що за його стан я беру відповідальність на себе. Прийшлось написати, але було таке відчуття, що лікарі ні за що не несуть відповідальність. У Велику Новосілку нас везли, як на возі. У шалену спеку людину з хворим серцем транспортували аби як. За КТ ми заплатили з власного карману 600 грн. Потім з Великої Новосілки нас повернули до курахівської лікарні, де більше трьох годин ми чекали на транспорт, який повинен був доставити нас у Маріуполь. В інфекційне відділення лікарні біля автовокзалу нас привезли близько 23.00 п’ятого червня. Тільки тоді нам вдалось пообідати перший раз за день.
Регідрон, чутки з інтернету та чи можна на самоізоляції відкривати вікна?
Нас привезли у відділення, призначене саме для лікування хворих на коронавірус. У палаті було достатньо чисто, але за її межі виходити нам не дозволяли. Саме туди нам приносили їжу. Там була кімната гігієни, де можна було помитися. Не знаю скільки у відділенні лікувались пацієнтів, за словами санітарки, близько 30. Ми чули як пацієнти за стіною кашляють. Ми потрапили у лікарню саме напередодні свята Трійці, були вихідні.
Лікарня у Маріуполі
Мені кілька днів мені приносили регідрон, але я відмовилась його приймати, бо ніяких ознак хвороби не мала. Чоловіку кололи ліки для підтримки серця, після певних обстежень капали ліки, призначені для лікування запалення нирок. Як я зрозуміла, у цій лікарні у нього виявили саме запалення нирок. Кілька разів на день нам перевіряли температуру, пульс, тиск, оглядали горло. Ніяких ознак хвороби у мне так і не з’явилось. А у чоловіка деякий час трималась температура 37,2С. Через кілька днів мені призначили антибіотик азитроміцин, але я також відмовилась його пити. Переважно пила сильні заспокійливі, бо дуже переживала за чоловіка, якому після операції потрібен певний режим харчування. Йому треба вживати багато фруктів та овочів, у лікарняному меню їх немає, а вийти купити їх не можна. До того ж йому потрібно багато гуляти щодня, а в лікарні вдавалось гуляти лише по палаті. У чоловіка зараз дуже важливий етап післяопераційної реабілітації. Переживала і за сина, який залишився вдома на самоізоляції. Їжу йому приносила моя подруга і залишала сумки під дверима. Син, звісно, також переживав за нас, хоча він в мене самостійний, режим не порушував. Але мені телефонували і питали чому він вікна та балкон відкриває, чи має він на це право, чи не заразить так когось? Мене підтримували близькі та знайомі, перераховували гроші на ліки, бо після того, як чоловіку зробили операцію у нашої родини більше 100 тисяч боргу. Ще переживала через те, що в інтернеті почали поширюватись якісь чутки, плітки про мене та нашу родину, хтось у фейсбуці «злив» мої особисті данні – ім’я, прізвище.
Це не просто «напружувало», а вибивало з колії остаточно. Після того, як ми пробули у лікарні пару днів, чоловіку зробили повторний тест. Він показав негативний результат за кілька днів. Тоді і я стала вимагати, щоб мені зробили ще один тест. Його результат виявився негативний. Тоді вже ми стали вимагати, аби нас виписали. Ми пролежали у лікарні 11 днів. Повертатися додому з Маріуполя було дуже складно. Чоловік з хворим серцем не може перебувати на відкритому сонці, а тим більш їздити у задушливому громадському транспорті. У Курахівській міській лікарні відмовились перевозити нас додому, хоч знали, що чоловік після операції і такі навантаження не для нього. Для поїздки на таксі з Маріуполя до Курахове у нас не було коштів. Довелось просити знайомих, аби нас забрали на машині. У виписці мого чоловіка зазначено, що він хворів на ГРВІ. Після повернення з Маріуполя ми кілька днів перебували вдома, виходили гуляти лише у вечорі, хоча у лікарні Маріуполя мені сказали, що тести не підтвердилися і ми можемо припинити самоізоляцію. З Курахівської поліклініки телефонували і просили побути в ізоляції, але я відмовилась.
Вид з вікна лікарні у Маріуполі
Все пережите для мене – страшний сон, до цього часу не вірю, що це було зі мною. Досі мене турбують питання, на які не можу знайти відповідь: чому результати тестів, які роблять у Слов’янську треба очікувати неділю і більше, а у Маріуполі їх роблять за пару днів? Хто і навіщо прийняв рішення про те, що нас треба класти у відділення, призначене для лікування хворих на коронавірус, якщо у нас не було ніяких ознак хвороби, а тим більш ускладнень? Невже нас не можна було ізолювати вдома? Можливо, лікарі переймалися за здоров’я мого чоловіка з хворобою серця і перестрахувались. Але чому нам цього ніхто не пояснив? Зараз почуваю себе добре, лише нерви на межі. Дуже хочу забути всю цю історію. Планую звернутися до суду з приводу розголошення у соціальних мережах моїх особистих даних. Звісно, аби судитися потрібні гроші, а у нашої сім’ї лише великі борги, але не можу це так залишати, бо не хочу, щоб ще хтось став жертвою подібного цькування.
