Кума.city продовжує розповідати про міські професії. Цього разу в рамках рубрики ми поговорили з Світланою Дороніною, що працює в цеху теплових і водопровідних мереж ДТЕК.
Світлана Дмитріївна вже 5 років працює машиністом насосних установок. Робочий день її зазвичай починається однаково.
«Вранці відразу робимо обхід. Оглядаємо обладнання та комп’ютер, перевіряємо, щоб усе було у гарному стані, — розповідає жінка. — Після цього заповнюємо оперативний журнал, переглядаємо журнал дефектів».
Машиністи працюють вахтовим методом. Протягом всієї 12-тигодинної зміни вони повинні постійно стежити за обладнанням.
«По приладах ми слідкуємо за тиском, температурою і витратами на прямій та зворотній лінії. Результати кожну годину повинні вносити в таблицю, — уточнює Світлана. — Коли у нас взимку в роботі насоси, то ми додатково вимірюємо ще й температуру підшипників періодично. А також відстежуємо, щоб не було ніяких зайвих стукотів, вібрацій чи задимлення. Якщо, наприклад, виявляються якісь проблеми з насосом, ми повідомляємо керівництву. У разі потреби приходять наладчики з електроцеху Курахівської ТЕС, проводять діагностику та усувають дефект».
Але такі ситуації рідкісні. Хоча Світлана Дмитріївна пам’ятає як одного разу під час її вахти виникли проблеми з підшипниками.
«Мені не сподобалось як вони працюють і я повідомила майстру. Були викликані експерти, які перевірили та своєчасно встигли замінити підшипники, — згадує Дороніна. — Також разом з електриками з ТЕС перед початком опалювального сезону ми зазвичай проводимо ретельну перевірку обладнання. Ми займаємося сальниками, підшипниками та іншими деталями, а вони — двигунами. І якщо все працює правильно, запускаємо».
Цех теплових і водопровідних мереж ДТЕК відповідає за стан магістральних трубопроводів холодної та гарячої води на вулицях міста. Світлана — одна з дівчат, які у разі виникнення аварійних ситуацій приймають виклики від громадян та відповідають на всі їх запитання.
«В моїй професії головне вміти оперативно реагувати, — розповідає жінка. — Коли десь аварія або порив магістральних трубопроводів, ми повинні швидко повідомити керівництву про проблему та відправити на місце події слюсарів-аварійників. Вони все перевіряють, виявляють де саме порив й звітують нам. Після робиться відключення проблемної ділянки та усувається сам дефект».
Буває й таке, що в теплопункт повідомляють про проблему, але насправді виявляється, що все в порядку. Наприклад, в колодязі іноді може парувати і це є варіантом норми, коли недостатньо гаряча вода біжить по трубах.
«Коли температура води нормалізується, прокладки на певних механізмах розширяються і течі вже немає, — пояснює машиністка. — Але пересічні громадяни не знають цього, і панікують, вважаючи, що це порив».
Світлана Дмитріївна зазначає, що іноді буває досить важко.
«Якщо дзвонять одразу багато людей, це морально досить складно. Бо люди різні і реагують всі по-різному. А нам навіть на нецензурну лексику потрібно відповідати спокійно, культурно та ввічливо, — розповідає Світлана. — Коли трапляється порив, є ті хто одразу починають сваритися, чому не було оголошень, навіть не спитавши причини відключення води. Але ж ми не можемо передбачувати майбутнє і не можемо знати, коли й де трапиться аварійна ситуація».
Проте жінка каже, що вже звикла до таких ситуацій.
«Мене вже важко вивети з рівноваги, — посміхається Дороніна. — Та і ситуації такі трапляються не щодня. Багато дзвонять лише в перший день відключення. Наступного дня всі зазвичай вже й так знають, що сталося, бо бачать, розриті ями, де працюють слюсарі. І розуміють, що ми вже не тільки знаємо про проблему, а й виправляємо її».
Більше того, у цеху Світлана відчуває себе на своєму місці.
«Ця робота мені підходить. Зарплата звісно невелика, але сама робота мені подобається, — говорить жінка. — Мені є з чим порівнювати. До цього я працювала у місцевій хлібопекарні. Тоді кожен день проходив на ногах і це було фізично дуже важко».
Машиністка вважає, що потрібно вміти цінувати те, що маєш.
«Коли звільнилась, було важко знайти нову роботу, — каже Світлана. — Наразі моя дочка вчиться в Києві, але на одну стипендію прожити в столиці важко. А завдяки роботі я маю змогу допомагати їй».
