У 2014 році в зв’язку з воєнними діями мені довелось виїхати з Донецької області. Але у 2017 за сімейними обставинами повернулась до Курахового. Коли їхала у потягу різне уявляла собі. Про зону АТО знала з телевізійних сюжетів, телефонних розповідей рідних та друзів та стрічки Фейсбуку.
Яким я побачила Курахове
Більшість пасажирів Інтерсіті «Київ – Покровськ » вийшли у Дніпрі, на кінцевій з вагону вийшло не більше 10 чоловік. Усю дорогу з Покровська до Курахового чула вибухи удалині.
«Це десь у Мар’їнці, не переймайтесь. У нас тут тихо, лише ночами буває чутно Мар’їнку та Красногорівку, особливо у тиху погоду, але до нас не долітає», - сонно розповідав водій машини, який віз нас у Курахове, де на мене очікувало руйнування стереотипів та три речі, які мене здивували найбільше
Курахове – «портове місто»
Перше, що вразило мене у місті, де народилась та жила до 17 років, це те, що у Кураховому не відчувалась війна. Явних ознак військових дій тут немає, як і зруйнованих та пошкоджених будинків і ніхто з місцевих не розповість, як переховувався у підвалі під час обстрілів. Про те, що місто знаходиться майже за 20 кілометрів від лінії вогню, свідчать військові на вулицях, автобуси з табличками «на КПВВ» на автостанції, нічні відлуння вибухів з Мар’їнки. В око впадає те, що місто змінилося на краще. Відремонтовані дороги, тротуари, лавки, центральна площа з фонтаном, який не працював більше десяти років, трояндові алеї, реконструювані старі двоповерхівки у центрі яркого кольору. Це, як і те, що з нашої невеличкої автостанції, будівлю якої приїжджі здалека можуть сплутати з сільським магазином, тепер можна поїхати до Києва, Одеси, Запоріжжя, Харкова, у мене ніяк не вяжеться з війною. Звідсіля і місцевий жарт про портове місто, мовляв можна звідси поїхати куди завгодно. А ще про близькість лінії розмежування можна довідатись на місцевому ринку, вірніше його покупцям, які путаються у грошах, переводять гривні у рублі і навпаки, рахують, поспішають, нервують. Ті, хто приїхав, як тут кажуть, «з того боку» жителі тимчасово непідконтрольних міст, купують ковбасу, сир, печиво, чай, вершкове масло, цукерки. Хтось з місцевих на ринку лається, що через черги пройти неможна, а хтось навпаки – «та, нічого, зате торгівля є».
Черги біля "Ощадбанку"
Ціни на житло як у невеликому обласному центрі
Ще одним «сюрпризом» для мене стали ціни на житло. Коли шукала квартиру в оренду, дівчина - ріелтор запропонувала два варіанти двокімнатних квартир без меблів та ремонту за 3 тис. грн плюс комуналка.
«А що ви хотіли? З орендою тут дуже складно, у місті багато мар’їнців та красногорівців. Вони винаймають постійно житло, або приїздять на зиму, у них же газу немає, а навесні повертаються додому. І думайте швидше, бо в мене на ці квартири вже охочі є», - розповіла мені господарка квартири. Іржава ванна та старенькі дерев’яні вікна, електроплита з минулого століття, облізлий лінолеум змусили мене все ж таки шукати інші варіанти. Порівняла ціни та здивувалась, Курахове по вартості оренди не поступається Маріуполю та Краматорську. Тоді й дізналась, що у місті дуже легко орендувати квартиру на добу. Звичайно задоволення це недешеве. Винаймати однокімнатну квартиру без шикарного ремонту, з мінімальними зручностями у радянському стилі - "бідненько, але чистенько" коштує 350 - 450 гривень на добу. Але такі варіанти користуються попитом серед приїжджих з непідконтрольних територій, яких іноді тут називають "туристами" та військовослужбовців.
За вісімнадцять кілометрів - війна
З роботою теж було складно, але мені пощастило, бо через тиждень влаштувалась у редакцію районної газети у Мар’їнці. І тут на мене чекало чергове відкриття, курахівчани добре пам’ятають сильні обстріли та побоюються їхати у прифронтове місто. Більша половина друзів та знайомих відмовляли мене від ідеї працювати у Мар’їнці. На той час – районна адміністрація, управління соціального захисту та інші установи знаходились у Кураховому, тож місцевим їхати зайвий раз до районного центру потреби не було. Та і зараз, коли установи повернулись, до райцентру їдуть ті, хто тут прцює та мар’їнці, яки винаймають житло у Кураховому і час від часу навідуються до своїх будинків та ті, кому потрібно взяти чергову довідку. Курахівчани знають, що у Мар'їнці є люди, які не покидали місто навіть під час потужних обстрілів, але багато хто не розуміє, як можна жити на війні чи їздити туди на роботу.
Іхати до Мар'їнки не боюсь, бо у 2014 – 2015 роках мене тут не було. Тож як літали «гради», тікали серед ночі мар’їнці полями до Курахового, люди ховалися кілька діб у погребах, як навіть кіт навчився передчувати обстріли та попереджував господаря тим, що перший ліз у темну і прохолодну «схованку» знаю лише з розповідей. Нажаль, не у всіх були погреби і не всі встигли втекти полями.
Довго розмірковувала, а 18 кілометрів - це далеко чи близько. Відповіді на це питання не знайшла. Часом здається, що дуже далеко, бо іноді місцеві війну майже не відчувають. Як у дитинстві заплющують очі, мовляв, ми нічого не бачимо, а отже і нічого немає.
