Вчора відзначали Міжнародний день боротьби за ліквідацію насильства проти жінок. Хто стає жертвами насилля? Чому вони потребують особливої підтримки? Та головне – чому жертва насилля терпляче ставиться до кривдника і не шукає способу протистояти приниженням? Кума.City публікує монолог мешканки Мар'їнського району, яка на власному досвіді зазнала болю, страху та побоїв від близької людини. Жінка попросила не розголошувати її ім'я і не фотографувати. Далі від першої особи.
Не помила посуд – на коліна на кукурудзу або гречку
В моїй сім’ї всі били всіх. Батьки часто сварились, між ними були бійки. Нас з сестрами наказували за провини лише побиттям. Запізнилась додому – ременя, не помила посуд – на коліна на кукурудзу або гречку, не зрозуміла сказаного – запотиличник. Між собою всі питання ми також з’ясовували силою. Я була меншою, і билася з старшими запекло, з усієї сили, відвойовуючи право голосу. Смішно, але зараз старші кажуть, що боялися мене, що я могла вдарити досить сильно і зупинити мене зустрічними тумаками було складно.
Батько, звісно, пив. Мати також була не проти випити чарочку. Такі сімейні вечері йшли майже завжди за одним сценарієм: завітав якийсь гість з пляшечкою, його пригощають їжею, всі посміхаються, звучить музика, анекдоти й жарти. З часом жарти стають більш розв’язаними, в хід ідуть «міцні слівця», потім хтось когось приревнував, сварка, бійка, кров, травми. Дітей не соромились, за втручання нас також били. Мені було десь 3 – 4 роки, на моїх очах батько розбив пустою пляшкою обличчя своєму гостеві під час застілля. Мати потім швацькою, звичайною голкою накладала шов на брів, бо було сильне розсічення. Іншим разом в моїй присутності батько розбив об мамину голову стільця. Пам’ятаю цей стілець краще, ніж знетямлену матір, якій пізніше в лікарні наклали шви на голову. Вона й досі з гордістю показує цей «пробор» у волоссі й каже: «Дванадцять сантиметрів шрам, це все твій батько». Таких прикладів безліч.
Я тебе породила – я тебе й вб’ю
Що важливо – не пам’ятаю, щоб мені моє дитинство здавалося ненормальним. Просто ми так жили. Я не бачила іншого ставлення в родинах. Я була впевнена, що всі інші люди свою незгоду виказують також за допомогою побоїв. «Прибив би», «як дам поміж очей – хребет в труси посипиться», «зіпсуєш юбку – получиш» і найулюбленіший літературний вислів в адаптації моєї матусі: «я тебе породила – я тебе й вб’ю». Ці звичні погрози та їх втілення були постійним супутником виховання дітей в нашій сім’ї. У підлітковому віці я почала «давати здачі» матері, побої перетворилися на бійки. Вирвані жмутки волосся, розбиті носи, синці та подряпини були нашими щотижневими «розвагами». В мами це називалося вихованням. В мене – відстоюванням своєї точки зору.
Всі дівчата поїхали від батьків хто куди так рано, як тільки змогли. Хтось вступив до навчального закладу у іншому місті, хтось "сховався" в заміжжі. Зараз в нас всіх є діти і я помічаю, що нам дається серйозних зусиль втриматися від донесення своєї батьківської думки до неслухняних дітей за допомогою ременя.
Найскладнішим було усвідомити, що повага – це не страх побоїв
Коли я усвідомила, що росла в неблагополучній сім’ї? Коли в гуртожитку сусідки розповідали про життя в їх сім’ях і про те, що в них батько не б’є матір, а їх самих карають за провини забороною виходити на вулицю протягом кількох вечорів. Дівчата розповідали, а я ніби серіал про щасливих людей дивилась і не вірила, що так буває. Як це – не б’ють дітей? Невже їм не хочеться надавати ляпасів одне одному після розпивання пляшки? Тоді прийшло друге відкриття: існує багато людей, які не зловживають алкоголем. Найскладнішим було усвідомити, що в світі багато прикладів інших взаємин в сім’ї, інших способів доносити свою думку і що повага – це не страх побоїв.
Потім був психолог. Багато психологів. Було трохи релігії із спробою примирення, всепрощення і віри в те, що «бог покарає», а на мене чекає щасливе життя в іншому світі. Я навіть і не скажу точно, чи допомогли вони всі мені. Від релігії я відмовилася, мені простіше ненавидіти своїх батьків, ніж простити їм. У вільний час захоплююся психологією та педагогікою. Чи б’ю свою доньку? Трапляється. Намагаюсь тримати себе в руках і бити лише по «м’якому місцеві», щоб тільки дати зрозуміти, що це покарання, а не принизити і завдати болю. Антон Макаренко, вітчизняний педагог казав: «Дитину вдарити можливо. Принизити не можна».
Не дозволяю нікому жаліти себе і сама себе не жалію, вважаю, що «жалості заслуговують лише жалюгідні». Те, що я пережила, робить мене значно витривалішою і сильнішою у порівнянні з людьми, які не зіткнулись з подібним.
Колись чула, що в якійсь країні боротьбу з насильством ведуть принципово відмінно, ніж в Україні. Допомогу надають не жертві, а насильнику. Від одного тирана страждають, зазвичай, кілька людей і ефективніше працювати з усуненням агресії, ніж лікувати її наслідки.
Можу бути загрозою для своїх дітей
Сьогодні я працюю над тим, щоб навчитися контролювати свою агресію. Дитинство закінчилось, мені нічого не погрожує, але я сама можу бути загрозою для своїх дітей.
Як захиститися?
Згадайте типовий сюжет трилера про маніяків. Головним винуватцем страшних подій стає поодинокий психопат чи монстр, який живе у занедбаному будинку десь на околиці міста. Але реальність, на жаль, зовсім інакша: серед заміжніх жінок більше половини зазнали насильства не з боку випадкових незнайомців, а з боку найближчих людей: чоловіків та партнерів. Не менш невтішна статистика ілюструє й кількість випадків насильства з боку родичів: матерів, батьків, бойфрендів. Чому ж стається так, що найбільшого болю завдають найрідніші люди? Відповідь одна: тому що ми терпимі до такого насильства. Ми закриваємо очі на тих, хто страждає поруч - колегу, яка замазує синці тональним кремом, подругу, яка жаліється, що отримала ляпаса від хлопця за п’ятихвилинне запізнення, дівчину – сусідку, яку щоденно б’є вітчим. Це не вигадані персонажі і вони живуть поруч з нами, варто лише уважніше придивитися. Коли ми не бачимо, або робимо вигляд, що не бачимо насильства, ми стаємо частиною кола. Жіноча доля – це не побиття і знущання, б’є – значить стаття Карного кодексу України, а ніяка не любов.Розірвіть коло насильства — телефонуйте на безкоштовну гарячу лінію з попередження домашнього насильства та поділіться номером із тими, хто потребує допомоги: 0 (800) 500 335 або 116 123 (з мобільного) (безкоштовно зі стаціонарних та мобільних телефонів будь-яких операторів по всій території України). В області працює – спеціально утворена команда, що складається із практичного психолога та соціальних працівників, яка надає екстрену та планову соціально-психологічну допомогу постраждалим від домашнього насильства. Телефон мобільної бригади, яка обслуговує Мар’їнський район, Селидове 093 310 78 29, 099 366 63 59. Жертви насилля не повинні мовчати і обов'язково звертатися по допомогою.
