The New York Times підготували зворушливу статтю на тему "Діти війни", про покоління української молоді, котре виросло, перенісши жахіття війни в країні. Одна зі статей на цю тему автора Джеффрі Геттлмана розказує про дівчинку з Мар'їнки, яка більше не здригається під час обстрілів міста росіянами.
"Я вже звикла": Дівчина на передовій
На краю східної України, в самому центрі зони бойових дій, розташоване маленьке містечко Мар’їнка. Російська артилерія пробила величезні нерівні діри в цегляних житлових будинках. З землі стирчать почорнілі ребра мінометних снарядів. Усюди валяються завали.
Днями Мар’їнку знову обстріляли, і натовп із кількох десятків людей, які розмовляли на подвір’ї, нервово оглядали небо. Дехто кинувся в підвали чи принаймні в тінь напівзакинутих житлових будинків, шукаючи прикриття. Але одна людина не рухалася.
Це була 13-річна Дарія Калашнікова, одягнена у фіолетову футболку та сірі спортивні штани. Вона не зовсім усміхалася, але її бліде обличчя теж не виглядало переляканим. Коли снаряд врізався в землю приблизно за милю, викинувши хмару диму й пилу, Дарія не здригнулася.
Спостерігати за нею було все одно, що спостерігати, як хтось поклав руку на гарячий пальник і не знімав її. Вона ніби заціпеніла.
«Мені нормально», — наполягала Дарія під час паузи в обстрілі. «Я вже звикла».
Мати подивилася на неї й розплакалася.
Не так багато дітей залишилося на передовій України. Більшість із них були врятовані від небезпеки, їх батьки, як правило, матері, вивезли до центрів для внутрішньо переміщених осіб або через кордон до Польщі, Молдови та за кордон. Але деякі все ще живуть у дуже небезпечних місцях, тому що їхні батьки відмовляються виїжджати. Того дня в Мар’їнці Дарія була єдиною дитиною в натовпі.
«Я знаю, що тут небезпечно», – сказала її мати Вікторія. «Але куди йти? Де зупинитись? Хто нас візьме? Хто заплатить?»
Потім додала, можливо, виявивши справжню причину, чому не хоче їхати: «Я чую, що в Києві нас не сприймають». Вона відчула, що багато українців з підозрою ставляться до жителів Донбасу — а Мар’їнка перебуває на Донбасі, регіоні, який має глибокі зв’язки з Росією та осередку війни.
Крім того, батьки Дарії розлучені, а її батько працює на заводі в Росії, і не може підписати будь-які документи, які можуть знадобитися Дарії.
«Що ми будемо робити з документами?» — запитала Вікторія.
Мар’їнські волонтери сказали, що всі ці проблеми можна вирішити, і благали маму Дарії евакуюватися. Росіяни щодня обстрілюють цей район. Їхні танки менше ніж за милю. Їхні дрони постійно дзижчать прямо над будинком Дарії. Але поки Дарія нікуди не збирається.
Вона проводить свої дні у квартирі, яка розташована між російськими та українськими вогневими позиціями і яка кілька тижнів тому зазнала прямого удару. Передні кімнати лежать розтрощені, по підлозі розкидані цегла та перекручені уламки.
Вони з мамою ділять ліжко позаду й виживають на хліб, печиві та мізерній цівці провіанту, яку волонтери возять у Мар’їнку кожні кілька днів. Десятки пластикових глечиків з водою стояли в їхньому коридорі. Воду перекрили, і їм важко купатися.
Що робить Дарія цілий день?
«Я малюю, — сказала вона. «І я роблю шкільні вправи», — додала вона, вказуючи на кілька потертих зошитів на прилавку.
Вона також проводить час з одним своїм другом — котом Сніжком.
«Іноді Сніжку стає страшно, — сказала Дарія. «Тож я його захищаю».
Тоді вона підняла Сніжка й пригорнула його. Мати глянула у вікно. Знову стріляли великі російські гармати. А післяобіднє світло тьмяніло, ніч наближалася.
