Візит до Мар’їнки дає змогу побачити рідкісну природу війни на сході України, яку президент Володимир Зеленський назвав "пеклом". Російські окупанти випалюють місто до тла, але вибити з нього українських військових не можуть. Репортаж за матеріалами «The Washington Post».
Цього неспокійного ранку групі українських снайперів поставили завдання закріпити позицію у вже майже повністю зруйнованому, але такому важливому прифронтовому місті. Мар’їнка має стратегічне значення для уповільнення просування окупантів на східних теренах України. Виконання завдання – величезний ризик і героїзм. Майже 300 метрів треба пробігти, включаючи головну дорогу, яку постійно обстрілюють росіяни. Видати себе не можна навіть місцевим, серед них теж можуть бути зрадники.
Щойно команда українських снайперів прибуває у Мар’їнку, одразу летить російський снаряд – трясуться вікна і реве земля. Через кілька хвилин прилітає другий "привіт" від окупантів, а за ним і третій... Двоє українських операторів безпілотників прибули на жовтих велосипедах. Вони також ледве уникнули мінометного обстрілу.
Оскільки російським військовим не вдалось захопити Київ та Харків, війна нині ведеться переважно на східному Донбасі, а Мар’їнка та населені пункти довкола неї – це найгарячіші точки на фронті. Російські війська намагаються прорватися на південь від Ізюма і на захід від підтримуваних кремлем псевдореспублік, щоб повністю захопити Донбас.
Вже більш як місяць минув після того, як москва зосередила сили на захопленні сходу України, втім окупанти досягли обмежених успіхів, а у багатьох районах їхній наступ й узагалі зійшов нанівець.
"Росіяни нині стріляють лише з артилерії та танків», – сказав 35-річний військовий з позивним "Кучерявий". «Вони не вступають у ближній бій. Тому що знають, що ми їх знищимо. Є російські сухопутні підрозділи, але вони бояться виходити на українські позиції. Обстрілюємо їх з мінометів".
«Це як бадмінтон»
Чергове затишшя. П’ятніковський, відомий у своїй команді як Діма, кидає поглядом на товаришів і киває. Це їхнє вікно можливостей.
З рушницями вони виходять з будівлі на бічну вулицю. До них приєднується Кучерявий – до війни звичайний зварювальник – він воював у місті з квітня й вже знає місцевість. Коли військові досягають перехрестя, Кучерявий пропонує йти прямо – попереду було менше обстрілів. Але Діма не погоджується.
"Ти хочеш пройти парком? - питає Діма, — Немає де сховатися". "Є", – відповідає Кучерявий. "Тут хоча б стіни", – каже Діма, вказуючи на дорогу зліва. Усі йдуть слідом.
Вони біжать вздовж стін покинутих будинків, більшість з яких уже розбиті артилерією, а паркани наскрізь пробиті осколками. Під ногами розбите скло, цегла та залишки снарядів. Вулиці – геть порожні. Жодного мешканця не видно. Наближаючись до головної дороги, солдати кидаються бігти.
Напередодні команда снайперів розбила табір у селі з видом на озеро приблизно за вісім кілометрів від Мар’їнки. Вони взяли їжу та інші припаси, побудували імпровізований душ і викопали вигрібну яму.
Як і багато українських бійців, ці п’ятеро до 24 лютого були цивільними. Усі вони з Дніпра, розділяли пристрасть до високопотужної зброї й були членами місцевого стрілецького клубу. Чоловіки вступили до добровольчого загону і їх направили захищати стратегічні об’єкти. Але те, чого вони насправді хотіли – застосувати свої навички на користь Батьківщини. І ось нарешті їм випав цей шанс. Для трьох із них Мар’їнка – це перше фронтове завдання.
У складі екіпажу: 34-річний тренер з боксу Алекс, бізнесмен Андрій, якому 47 років, 33-річний будівельник Олексій та Діма, теж будівельник і тренер-снайпер у стрілецькому клубі. Усі приїхали на фронт з власними снайперськими гвинтівками.
Серед такої компанії й одна жінка. 35-річна Оксана, яка шість років працювала жонглером з вогнем у цирку, що об’їздив весь світ. Тепер вона одна із невеликої групи жінок-снайперів у Збройних Силах України, які можуть потрапити в ціль майже за милю.
"У нашому суспільстві неприйнятно, що жінка в армії виконує цю роботу, – каже Оксана. - Але справа не в гендері, щоб бути патріотичним і робити свій внесок для своєї країни".
Те, чого членам команди не вистачало у фронтовому досвіді, вони компенсують впевненістю. Основна місія снайперів — розвідка. Але вони також мають наказ вбивати "цінні мішені" – російських командирів чи офіцерів, якщо буде така можливість.
"Нарешті! Мені вдається вбивати окупантів, – розповідає Оксана, – Нас навчили бути тут".
За її словами, росіяни "зазнали втрат у Києві". "Вони зазнали втрат зараз у Харкові. Ми більш ніж здатні відбиватися від росіян. Вони тут не протиснуться".
Але снайпери також розуміють мінливість ландшафту та те, як швидко можуть зміщуватися лінії фронту на Донбасі. Російські війська захопили майже весь Луганськ і оточили з трьох сторін стратегічне місто Сєвєродонецьк. Якщо місто впаде, це може відкрити для росіян шлях до великих міст, таких як Краматорськ та Слов’янськ.
Українці все ще контролюють більшу частину Донеччини, але після нищівних бомбардувань, росіяни захопили Маріуполь. Не дати окупантам підступитися до Мар’їнки стало як ніколи важливо.
"Це дуже важливо. – каже боєць Андрій, – Якщо ми втратимо це місто, росіяни зможуть просунутися до кордонів Донецької області".
Мар’їнка перебуває на прицілі війни з 2014 року, коли виник конфлікт між проросійськими сепаратистами та українськими силами. На момент підписання перемир’я наступного року Мар’їнка була розбита.
Зараз українські військові контролюють майже все місто, хоча в сірій зоні залишаються вороги. Сторони ведуть бій на виснаження.
"Тут важче здобути територію, тому що у росіян було більше часу, щоб укріпити свої позиції, – каже Діма. - У них така ж проблема з проривом лінії на українську сторону, тому що українські позиції також укріплені".
«Це гра в рух вперед і назад»
Проте росіяни не полишають спроб штурмувати Мар’їнку. Минулого місяця вони досягли моста приблизно за милю від оперативної бази. Українці знищили його, але окупантам вдалося переправитися через річку, і почався бій. Українці відступили. "Там досі лежить мертвий солдат із мого підрозділу", – говорить військовий Андрій. Однак відтоді росіяни не рухалися.
"Нам іноді доводиться відступати зі своїх позицій, тому що нас обстрілюють, бомблять, – додає військовий, – Ми не здаємо територію, але тактично відступаємо. Тепер щоразу, коли росіяни намагаються наступати своїми танками, їх обстрілюють з українського боку. З цієї позиції вони не можуть рухатися вперед".
Кожна сторона використовує безпілотники спостереження, щоб шпигувати за іншою та ідентифікувати цілі для обстрілу. Безпілотники Кучерявого надіслали зображення позицій і рух російських танків, життєво важливу інформацію для мінометних і артилерійських підрозділів.
Для снайперів є додаткові випробування. Їхня розвідувальна місія означає спостереження за російськими силами, щоб зрозуміти їх кількість, час їх пересування, тип і кількість обладнання, яке вони мають.
"Нам дуже важливо знати про всі загрози, щоб українці не стали мішенню для росіян, – каже Оксана. - Як снайпери, ми намагаємося мінімізувати ризики для всіх підрозділів на землі та в цьому районі".
Але підійти достатньо близько, щоб стежити за росіянами, дуже небезпечно. Обидві сторони поставили міни та саморобні вибухівки навколо міста. "Міни всюди, — говорить військовий Андрію – Треба дуже уважно дивитися на що наступаєш".
Ще одна небезпека – це те, що як тільки росіяни помічають снайперів, одразу ж обстрілюють їх. "Треба розумно вибрати місце, – продовжує боєць, — тихо проникнути на позицію і так само тихо її покинути".
Але навіть найпродуманіші та найкращі плани можуть зіпсуватися. Два тижні тому інша команда на чолі з Дімою влаштувалася в будівлі. Інші підрозділи заявили, що їхня розвідка вказує, що поблизу немає позицій Росії...
"Через кілька хвилин [граната] влучила за кілька метрів від нас", – каже військовий.
Розвідка помилилася. Снайпери розібрали свої гвинтівки й втекли, перш ніж їх знову встигли обстріляти.
Усі ці ризики тиснуть на Діму, Алекса та Олексія, коли вони перебігають головну дорогу. Оксана та Андрій залишилися у своєму таборі, готуючись до наступної зміни.
Снайпери переходять дорогу й швидко проходять повз покинутий ринок із вибитими вікнами, побитим снарядами дахом. Коли вони звертають у двір з іржавими, поламаними автомобілями, поруч влучає снаряд.
"Іди, іди, іди!" – кричить Діма, наказавши всім сховатися біля стіни.
Вони відчиняють червоні ворота у завалене сміттям подвір’я, щоб потрапити до колишньої адміністративної будівлі, вікна якої забарикадовані мішками з піском та книгами. Чоловіки обережно підіймаються сходами, заваленими цеглою та сміттям, до верхнього поверху.
Вони остерігаються мін чи інших пасток. Біля великих та відкритих вікон йдуть пригнувшись, щоб не потрапити під приціл російського снайпера.
Українці зосередилися на смарагдово-зеленій вершині пагорба майже за два кілометри від Мар’їнки.
"Там російські позиції, – пояснює Діма, показуючи у вікно. – Мішки з піском, які ви бачите, українські. Все, що виходить за межі цього, російське".
У кутку кімнати, трохи далі від вікон, снайпери встановили потужну гвинтівку і направили довгий приціл на вершину пагорба. Олексій дістає бінокль, і Діма направляє його спостерігати за позицією росіян. Алекс розкладає штатив і ставить на нього фотоапарат. Він дивиться крізь приціл.
Росіяни обстрілювали з мінометів та "Градів" у бік цього району. Гвинтівка, яку створили снайпери, могла вразити ціль за милю. Вони змогли б вбити російські війська, які стріляли по них. "Це буде наша позиція", – каже Діма.
