До війни у нас було спокійне і щасливе життя у Кураховому, – розповідає Аліна Терець. Її сім'я — з двома маленькими дітками та чоловіком — вирішила покинути місто одразу, коли почалося повномасштабне вторгнення росії до України. Спочатку подалися до бабусі у Покровськ. Але вибухи ставали все ближче і через два тижні зрозуміли, що залишатися не можна, — пригадує жінка. Зараз сім'я Аліни у Тернополі. Своїм досвідом евакуації поділилися з Кума.city.
Аліна — вчителька англійської мови Курахівської школи №2. Останні два з половиною роки була у декретній відпустці з молодшою донечкою Таєю. Ще має чотирирічного сина Артемка. Чоловік Володимир працював монтажником у місцевій інтернет-компанії.
"Як і більшість українців, ми до останнього не вірили, що Росія таки нападе. Але коли вже почалася війна, ми одразу розуміли, що виїжджаємо надовго. А, можливо, і назавжди.... Якщо, не дай Боже, буде "ДНР", ми точно не повернемося. В українське Курахове, додому, звичайно ж, хотіли б повернутися", – говорить Аліна.
Безкоштовне житло у Тернополі знайшли через інтернет
«Ми їхали в нікуди — в інтернеті забили у пошук: Тернопіль, волонтери й так знайшли собі прихисток»
Куди їхати, — каже Аліна, — не знали. Вирішили податися на захід України, де більш-менш безпечно. Проте знайомих, які готові були б прихистити, ніде не було. На свій страх і ризик поїхали до Тернополя. Тут сім'я мешкає вже майже три тижні. Житло, каже жінка, знайшли легко і воно безплатне.
"Ми їхали своєю машиною. У дорозі зробили одну зупинку на ночівлю, бо все-таки дуже виснажлива подорож: блок-пости, усюди зупиняють, перевіряють. Тому ми залишилися переночувати у Кропивницькому. Житло знайшли в інтернеті. Усе безплатно. Наступного дня з вранці вирушили в Тернопіль. Їхали в нікуди. Вже, коли під'їжджали до міста, я забила у пошук в Instagram: Тернопіль, волонтери. Мені видало: shelterternopil. Там були номери телефонів. Я набрала один із них і нам одразу сказали приїжджати", - пригадує Аліна.
Сім'я Аліни живе у притулку, який облаштували у спорткомплексі
Курахівчани живуть у притулку, який обладнали у спортзалі
Аліну з сім'єю прийняли у притулку для переселенців, який облаштували в одному зі спорткомплексів Тернополя. Розмістили у просторому залі, де живе ще приблизно 30 переселенців. Тут родині дозволили залишатися стільки, скільки буде потрібно — поки не закінчиться війна. Єдиною умовою для поселення було те, що чоловік Аліни мав стати у Тернополі на військовий облік.
І хоч сплять на матрацах посеред залу, курахівська вчителька узагалі не нарікає й усім задоволена. Каже: є гаряча вода, шелтер щодня прибирають, для мешканців є безплатний інтернет та дворазове харчування. Крім того, — розповідає Аліна, — на безплатний обід вимушені переселенці можуть сходити у декілька ресторанів міста.
Обіди для переселенців
"У ресторані показуєш довідку, що ти біженець і отримуєш безплатне харчування. А в притулку крім обідів, завжди є чай, кава, солодощі. Ніхто нікого не обмежує. Є інтернет. Волонтери безплатно забирають речі у прання. І хоча ми живемо у залі, де є багато людей, але хіба ввечері усі сходяться, тому немає дискомфорту. Навпаки, дуже всім задоволені. Дуже гарні люди нам трапляються. Може не всім так пощастило. Але, коли говорять, що десь комусь взагалі не помогли, я не вірю. Не подобається одне місце, можна шукати інше. Але це значно краще, аніж жити під кулями", – каже Аліна.
Біженців безкоштовно харчують і в ресторанах Тернополя
У Тернополі — додає жінка, — є п'ять пунктів видачі гуманітарної допомоги вимушеним переселенцям і там можна отримати абсолютно нові речі. Жінка взяла собі кросівки, штани та деякі речі для діток. До виїзду, — каже, – готувалися, тому з дому прихопили потрохи одягу на різні сезони. Відтак, мовляв, у волонтерів беруть лише найнеобхідніше.
"Біженцям видають речі з бірками"
До переселенців приходять з пропозиціями працевлаштування
Знайти роботу у Тернополі переселенці теж можуть, — переконує Аліна. До їхнього шелтера кілька разів навідувалися працівники Тернопільського центру зайнятості та розповідали про вакансії. Проте, для офіційного працевлаштування, обов'язково треба мати трудову книжку. Аліна поки що йти працювати не планує, бо доглядає діток. А от її чоловік Володимир, — каже, — сьогодні (інтерв'ю записане 19 квітня - ред.) матиме перший робочий день.
"На жаль, чоловік не взяв зі собою трудову і поки що нам не можуть її передати, тому він влаштувався на тимчасовий підробіток. Пропозицію знайшов в інтернеті за своєю спеціальністю — електриком", – розповідає жінка.
«Жодного разу не пошкодувала, що виїхала»
Аліна каже: жодного разу не пошкодувала, що виїхала з небезпечного регіону та іншим радить не зволікати. Переконана, чим більше людей покине Донеччину, тим швидше українські військові дадуть відсіч окупантам.
"Маємо допомагати військовим: якщо вони кажуть виїжджати, значить так треба робити. Люди бояться, що вони будуть робити в чужому місті, без грошей. Але, яка різниця, де сидіти без грошей? Тут спокійно, є волонтери й завжди можна знайти поміч. Завжди. А там над тобою літають снаряди, магазини закриваються, скоро вже і роботи ніякої не буде", – говорить Аліна.
